Багато років тому я дружив з однією дівчинкою. Ця подія сталась близько десяти років тому. Це було дуже вчасно і цінно для мене. І я буду це пам’ятати. Але про все по порядку.
Я вчився в Києві в університеті. Скажемо так: не в найкращому університеті і не найкраще вчився.
Так сталося, що тоді, будучи студентом, я займався громадською діяльністю і був у організації «Молода просвіта».
«Молода просвіта», за моєю уявою, – це мала бути організація, яка б робила так, щоб українське вважалось цікавим і достойним. Для мене, студента, у русифікованому Києві це був ще той виклик. Тоді ми організували дискусійний клуб української сучасної літератури, де читали Андруховича, Прохаська, Роздобудько, Матіос, Братів Капранових; кіноклуб та кілька разів вечорниці. На одних із них нашим гостем був казкар Сашко Лірник.
Працівники деканату мого університету були не в особливому захваті від моєї активності. Мені навіть здавалось, що вони бачили загрозу своєму спокою у такій моїй діяльності. Вони не дуже хотіли напружуватись і шукати для наших заходів вільні аудиторії. Але все ж вони робили це. А деякі викладачі все ж з особливим ентузіазмом таки допомагали нам. Це все було непросто.
В університетській групі мене не дуже любили. Мені навіть здавалось, що ненавиділи. Я був надто правильний для них, надто принциповим. Ну і, якщо бути відвертим, я сам мав чимало претензій до них.
Ще наклались непорозуміння вдома, і я п’ятий раз мав здавати екзамен у викладача, який мені пообіцяв ще колись на парі, коли у нас виник конфлікт, що я у нього його предмет не здам.
То був той момент, коли ці всі “напряги” зійшлись разом: непорозуміння в групі, складнощі в «Молодій просвіті» та з навчанням в університеті, конфлікти з рідними.
Але, попри все, вона зі мною дружила.
Ми переписувались тоді в icq, і я їй з деталями описував, який я невдаха і як у мене все валиться з рук. Але вона не засуджувала мене, не пропонувала рішень. Читаючи мої довгі скарги, вона відписувала – в мене йшли мурашки по шкірі – лише три слова. Знаєте, які?
«Я тебе розумію».
